Хвороба Вільсона — аутосомно-рецесивне захворювання, зумовлене патогенними варіантами в гені ATP7B, що призводить до зниження екскреції міді та її накопичення в печінці, центральній нервовій системі та інших тканинах. Клінічний спектр варіює від ізольованого гепатоцелюлярного ураження до неврологічних і психіатричних проявів, що часто ускладнює вчасну діагностику. За сучасними рекомендаціями EASL та AASLD, хворобу Вільсона слід розглядати у будь-якого пацієнта з порушеннями функції печінки нез’ясованої етіології, особливо у дітей, підлітків і молодих людей, а також у пацієнтів із незрозумілими неврологічними або психіатричними симптомами чи Coombs-негативною гемолітичною анемією.
Діагностика базується на сукупності клінічних, біохімічних та генетичних даних. Через сильну варіабельність фенотимпу жоден тест не є діагностично чутливим, саме тому рекомендовано використання бальну шкалу діагностичних тестів (Leipzig score). Типовими лабораторними ознаками є зниження рівня церулоплазміну (<0,2 г/л), підвищена екскреція міді з сечею (>100 мкг/24 год) та збільшений вміст міді в печінці (>250 мкг/г сухої маси). Виявлення кілець Кайзера–Флейшера має високу специфічність, особливо при неврологічних формах, але практично не виявляється у дітей. Водночас слід враховувати обмеження: церулоплазмін може бути нормальним у частини пацієнтів, а біохімічні показники варіюють залежно від стадії захворювання.
Молекулярно-генетичне тестування гена ATP7B є важливим інструментом підтвердження діагнозу, особливо у випадках атипового перебігу або для сімейного скринінгу. Застосування NGS (таргетні панелі або екзом) дозволяє виявляти як часті, так і рідкісні варіанти, однак інтерпретація ускладнюється значною алельною гетерогенністю та наявністю варіантів невизначеного клінічного значення (VUS). Відповідно до рекомендацій ACMG, класифікація варіантів повинна здійснюватися із залученням функціональних, популяційних та клінічних даних.
Зважаючи на наявність високоефективного лікування, вчасна діагностика є ключовим прогностичним фактором. Стандартна терапія включає хелатуючі агенти (D-пеніциламін, триентин) та препарати цинку, які знижують кишкову абсорбцію міді. Вибір терапії залежить від клінічної форми. При ранньому виявленні та адекватній терапії можливе досягнення повної клінічної компенсації та нормальної тривалості життя. Натомість затримка діагностики асоціюється з незворотними неврологічними ураженнями та прогресуючим фіброзом печінки. У зв’язку з цим, сучасні стратегії спрямовані на розширення скринінгу серед груп ризику та інтеграцію генетичних методів у рутинну практику.
Детальніше про рішення та підходи компанії на сайті leogene.com.ua
Автор статті
